Книга На ріках вавілонських ... Кілька думок про повернення Андрій Зелінський, Т.І.

  • Модель: АА11094
  • Наявність: Доступно для замовлення

Опис

Книга Соняхи Духовність на час Війни Андрій Зелінський, Т.І.

Ця книжка написана військовим капеланом, який постійно здійснює своє служіння в зоні АТО, Андрій Зелінський - священик Української Греко-Католицької Церкви, член чернечого згромадження «Товариство Ісуса», військовий капелан, член Ініціативної групи Української Академії Лідерства. Філософську освіту здобував у Коледжі Святого Василія, Стамфорд, США, богословську – в Папському Григоріанському університеті в Римі, Італія, політологічну – в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія». Основні сфери наукових інтересів та напрямки пасторальної діяльності: християнська духовність у контексті сучасної культури, ідеологія національної безпеки та забезпечення духовних потреб військово службовців. Викладач Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ та автор книги «Соняхи». З червня 2014 року бере активну участь у наданні духовної підтримки українським військовим у зоні АТО, здійснюючи своє служіння у підрозділах ЗСУ під Слов’янськом, Краматорськом, Старогнатівкою та у Пісках, Дебальцевому, Широкіному Донецької області.

96 сторінок

Тверда обкладинка

Формат 135х205мм

Досвід самотності – земля вигнання у світі людини. Самотність ранить, інколи навіть війною. Нині усяк, хто живе життям нашої країни, зазнає її ран, її смертей і перемог, часто також почувається самотнім у цьому досвіді. Як повернутися у домівку. Зустріч із собою справжнім, зустріч із братом у ближньому, зустріч із Богом несподіваним – стежина вороття із землі вигнання у двори нового Єрусалиму, з пустелі людської самотності в затишок втраченого Едему, з минулого в майбутнє. Автор видання – священик, військовий капелан, богослов, політолог, науковець – пропонує нам разом пройти цей шлях повернення.

Фрагмент из книжки: Зрушити з місця інколи – найважливіший відрізок шляху, найсерйозніший виклик, що потребує найпотужніших зусиль. Не завмерти. Не атрофуватись. Не дозволити цілій системі особистого буття вийти з ладу. Життя повинне тривати! В першу чергу в людському серці, в духовних глибинах особистості, а звідтіля струменіти у простір міжособистісних взаємин і наповнювати життєдайною силою цілий суспільний організм. І для того, аби не завмерло, слід – попри все! – рухатися. Адже рух – це життя! А у безмежних обширах всесвіту завжди достатньо світлих обріїв, аби віднайти свій. Найдовша ж подорож – до глибин власного серця.

Коли сходимо з дороги, обираємо інші життєві пріоритети, потрапляємо у полон внутрішніх невпорядкованих схильностей - опиняємось на чужині, у землі вигнання, над ріками вавилонськими. Втрачаємо свободу й стаємо рабами. Самотні, бо забуваємо, що люблені. Аби ми не заблукали у пустелі, не зійшли з дистанції, не загубилися у незліченній кількості привабливих можливостей, Господь Сам приходить у нетрі нашого існування, щоб навчити нас як любити по-справжньому. «А у чім зміст мого життя?..» - подумала з темряви Марта. Думка заболіла. Навіщо знову так глибоко? Звідкіля оцей регулярний несвідомий потяг до філософії? На плазмі у кутку зали тривав черговий випуск новин. Крізь дим цигарок з сусіднього столику дівчина вдивлялась у сюжети із зони АТО: танки, сніг і болото, руїна, бородаті чоловіки у військових одностроях. Без звуку. Під джазові акорди у залі. Десь там серед тих бороданів має бути й Денис. Але згадувати знову не хотілося. Розійшлись іще перед війною. Знала, що на Луганщині, що десантник, а більше знати не збиралася. Щоправда, кількаразово хотілось набрати номер, запитати, як у нього справи. Але дуже боялась аж такої своєї відваги: слово за словом і знову можна звикнути до чиєїсь присутності у твоєму житті, а потім – біль, образи, сльози. Усе це вже проходила, в усіх маневрах міжособистісних взаємин добре орієнтувалася. Тому, мабуть, і боліло. Війна – це полігон розстріляних свобод, де люди змушені вбивати одне одного, бо якщо не ти, то тебе. І навіть коли вони там, аби захистити саме життя. За умов, коли ти змушений робити те, чого не обирав, - бо таким чином складаються обставини, в тебе ціляться, тобі погрожують - ти ризикуєш втратити свободу, навіть якщо це єдиний спосіб вижити, захистити себе та своїх. Саме тут й проявляється уся сутність зла. Війна завжди цілиться, в першу чергу, в нашу людяність: хоче знищити людську свободу й раціональність, гідність істоти, здатної любити. І саме її, людяність, вартує в першу чергу рятувати, аби припинити війну. Здається, відколи людина пішла на війну, вона ніколи звідтіля так і не повернулася…

Сутеніло. Не поспішав. У хаті й так ніхто на нього не чекав. Відчував себе спокійним, але непевним. Добре розумів, що світ безтурботний для нього особисто минув назавжди. Але можливість жити і шукати відповіді на питання залишалась. Мав кілька планів на найближчий час. Обов’язково спробує налагодити стосунки з Дариною. Телефонувала, коли був на фронті, цікавилася. Та й тепер кілька разів відвідувала у шпиталі. Сподівався. А от мріяти йому все ще було важко. Знав лише, що його світ-до-війни минув безповоротно, а його майбутнє – в нього в руках. Із Божою допомогою, вірив, він зліпить з усіх існуючих у нього можливостей щось справді прекрасне. І жити Олексі тепер теж дуже хотілося. Аби недаремною була загибель його Володі та стількох побратимів. Аби життя тривало… Важко повернутися з війни. Навіть, коли вона закінчується… До речі, слушне запитання:а чи закінчується війна взагалі? Чи,може, дух протистояння, нерозуміння, небажання спілкуватися, уникання чиєїсь правди і нав’язування силою своїх правил просто сублімується в інші, більш цивілізовані форми боротьби та знищення? Адже вбити можна не лише кулею. Чи припиняється війна, коли затихає зброя?.. Існують убивчі слова, що формують убивчі відносини, зафіксовані в убивчих інститутах. І всі вони ховаються за прийнятими й пристойними декораціями. Сила більшості формує своє право – в суспільстві, в державі, в людині. Для непокірних - механізми упокорення. У будь-якій «цивілізованій» державі людина завжди залишається під прицілом - держави! Насилля у світі вільної людини таке ж неминуче, як і здатність людської особи на свободу за гратами будь-якої форми авторитарних відносин.

Несподівано, неочікувано, невідворотньо. Струни сердечні знову забриніли готовністю до місії, до духовної пригоди та грізного виклику. Іти туди, звідкіль нещодавно втікав, тамуючи подих. Повернутися туди, де на нього чигає погибель. Іти! Попри страх і лють, попри відчай і відчуття тотальної самотності! Іти звершувати довірену місію. Тоді, і лише тоді, коли першим зробить перший крок, помітить, що не один, не сам, що навколо нього багато однодумців - «сім тисяч, коліна яких не гнулися перед Ваалом і уста яких його не цілували» (1 Царів 19, 18). Страх і лють паралізували його уяву. Неможливе людськими категоріями не дозволяло помітити можливе для Бога. Якось розгубився Ілля перед такими широкими обріями, що тепер вимальовувалися в його пророчій уяві. Але не знітився. Встав і пішов. Це була його дорога, дорога домів – у власнумісію. І нехай попереду Ахав і Єзавель,загроза його мріям і його життю, пророкішов. Велике розпечене сонце безжаліснопалило пустелю, а дорога повернення втікала у даль - у непевне, але обіцяне. Серцем все ще залишався там, при входідо печери. А пам’ять голосом тихого лагідного вітерця шепотіла йому у вухо:«Чого ти тут, Іллє?..»

Пророк повертався…

Ми не безхатченки на вулицях історії. Господь покликав нас до життя. Наші імена виписані на Його долонях. Ми родом із Його любові: там наша Батьківщина, там на нас завжди чекають. Нам є куди повертатися!

Книга На ріках вавілонських Андрій Зелінський, Т.І.

З цим товаром також купують

Переглянуті вами товари